Украинская Революция в Одессе: 100 лет назад одесситы впервые провели акцию под сине-желтыми флагами (ФОТО)

10 граней Украинской Революции 1917-21 гг. в Одессе – первая демонстрация под украинским флагом, бои на одесских улицах, одесситы, ставшие министрами УНР, становление украинского флота и украинизация

100 лет назад в Украине проходили события, имеющие колоссальную значимость: украинцы боролись за восстановление своего государства, что им на некоторое время удалось. Возникновение Центральной Рады, провозглашение Украинской Народной Республики, военные действия против российско-большевицкой оккупации – все это происходило в 1917-1921 годах. Безусловно, история никогда не повторяется один в один, но в некоторых событиях можно увидеть схожие черты с современными событиями: противник, аналог добровольческих батальонов, условные мирные договоренности, которые россияне нарушали, деимпериализация тогда и декоммунизация сейчас, украинский военно-морской флот в Одессе, оккупация территорий. В тоже время ни один из названных нюансов не идентичен современным событиям – просто параллель с нашими днями помогает не воспринимать события начала ХХ века как нагромождение дат и фактов, а как что-то, близкое всем нам.

Какая же была роль Одессы в Украинской революции? Поговорим об этом с кандидатом исторических наук, доцентом кафедры истории Украины исторического факультета ОНУ им. Мечникова Тарасом Винцковским – автором ряда статей и монографий, посвященных событиям Украинской национальной революции в Одессе. Сегодня откроем для себя 10 граней этих событий.

1Iv_qw5i0NE - копия

Грань перша. Українська революція як вона є

Тарас Вінцковський: Події, які розпочалися 1917-го року, розглядаються в широкому і вузькому аспектах. У широкому аспекті – це комплекс революції: це і російська революція, і Українська революція і соціальна революція (боротьба певних соціальних категорій за свої права). Це можна уявити як матрьошку, де Українська революція була частиною загальних революційних процесів. Термін «Українська революція» протягом багатьох попередніх десятиліть мав місце в закордонній історичній науці, а вже як науковий термін, котрий має фактично академічний характер, «Українська Революція» утвердилася в 90-тих роках 20-го століття. Не сприймають цього терміну російські історики: вони вважають, що це події російської революції на локальній території, а не щось окремішнє, що має національне забарвлення. Американський професор Марк Бейкер в одній зі своїх праць, як на мене, найвлучніше пояснив, що таке Українська революція – боротьба українського народу за відновлення власної держави. Власне, це все і пояснює.

4W4Mor9BMoE - копия

Грань друга. Чи була Українська революція в Одесі?

Комусь може здаватися, що Українська революція відбувалася собі десь там далеко, а Одеса до тих подій не була дотичною. Велика проблема нашої освіти полягає в тому, що не так часто історичні процеси вивчаються із акцентом на взаємозв'язках із подіями в рідному краї. Так виникає штучна "ізоляція" – здається, буцім то все було деінде і не стосується нашого регіону. Втім, якраз Одеси Українська Революція стосується вельми масштабно.

Тарас Вінцковський: Зрозуміло, що коли ми говоримо про Українську національну революції, то буквально на рівні рефлексу асоціюємо її з подіями, які відбувалися в Києві. Певною мірою це правильно, тому що Київ відновив свій статус столиці в 1917 році, там утворилася Центральна Рада, уряд та відбувалася решта значних подій. Але події, які відбувалися в Одесі, були невід’ємною частиною Української революції. Як свого часу писали колеги по кафедрі історії України в монографії «Чорноморська хвиля Української революції», це була справді була свого роду одна з хвиль, яка мала свою специфіку і своє обличчя, але водночас увібрала тенденції, які мали місце для всієї України. Вже 3 березня (16 за новим стилем) 1917 року в Одесі відбулася перша реакція української громади на падіння монархії.

Події, які відбувалися в Одесі, були невід’ємною частиною Української революції. Це була була свого роду одна з хвиль революції, яка мала свою специфіку і своє обличчя, але водночас увібрала тенденції, які мали місце для всієї України.

Якщо провести паралель, то цього самого дня у Києві розпочалися дискусії, які завершилися утворенням Центральної Ради. В Одесі ця рефлексія була пов’язана з українською студентською громадою тоді ще Імператорського новоросійського університету, яка вітала падіння монархії та утворення Тимчасового Уряду. А вже 4 (17) березня 1917 року в Одесі виникла організація Український Керівничий Комітет на чолі з Сергієм Шелухіним (саме до нього приїжджав на лікування до Одеси славетний Іван Франко, - 048). На початку ХХ ст. в Одесі Шелухін був дуже відомим юристом, член «Просвіти» (української громадської організації культурно-освітянського спрямування, - 048), пізніше він стане членом Центральної Ради та міністром. Цей комітет у своїй назві зафіксував свою мету – «керівничий», тому що створений, щоби керувати тією частиною української громади Одеси, яка була політично активною і яка підтримувала ці ідеї, які формувалися у вигляді політичної доктрини Української революції, котра складалася з двох невід’ємних частин – по-перше, боротьба за автономію України у складі Федеративної демократичної російської республіки, а по-друге – це аграрна реформа (оскільки 80% населення тогочасної України були селянами, аграрна реформа була одним із головних завдань цієї революції).

0 - копия

Грань третя. Синьо-жовтий прапор вперше на одеській акції

Саме під час Української національної революції на вулицях Одеси вперше провели демонстрацію під українськими прапорами. Історик Роман Коваль зауважує, що юнкер Василь Бибик зібрав патріотичних курсантів, пошив з ними синьо-жовтий прапор і 16 березня 1917 року вперше в Одесі відбувся мітинг під українським стягом.

Тарас Вінцковський: Цей епізод фіксується у спогадах генерала Михайла Омеляновича-Павленка (першого головнокомандувача Української галицької армії, створеної наприкінці 1918 року). У березні 1917 року він був одним із командирів Одеської школи прапорщиків. Коли в Одесі стало відомо про падіння царизму, керівництво цієї школи не лише не заперечувало, щоби юнкери (курсанти) організували демонстрацію, але й навіть більша частина офіцерів взяли участь у цій події. З точки зору зовнішньої атрибутики однією з характерних рис було використання двох типів прапорів – це червоних, яких було більше, і синьо-жовтих, яких теж було чимало. Тоді червоний прапор не асоціювався з більшовиками чи комуністами – то був прапор революції, прапор Паризької Комуни 1870-го року і він асоціювався із загальним революційним процесом. В ході Української революції це був перший випадок демонстрації під синьо-жовтими прапорами в Одесі. Чи були такі випадки до революції, достеменно мені не відомо, але хутчіш за все – ні.

В ході Української революції це був перший випадок демонстрації під синьо-жовтими прапорами в Одесі. Чи були такі випадки до революції, достеменно мені не відомо, але хутчіш за все – ні.

Грань четверта. Хто боровся з більшовиками в Одесі

Тарас Вінцковський: Основною військовою силою УНР в Одесі були гайдамаки. Крім того, були ще юнкери місцевих військових училищ, зокрема артилерійського училища на Фонтані. Також були дрібніші загони. Невелика частина, яка об’єднувалася в межах Одеської Січі – організації, яка виникла навесні 1917 року, яка об’єднувала здебільшого молодь, до котрої входив зокрема Юрій Липа (громадський діяч, письменник, один з визначних ідеологів українського націоналізму, - 048). Також до рушійних сил належать невеличкі загони вільних козаків – в Одесі їх було менше, більшою мірою їхні загони формувалися в селах та повітових містечках тодішньої Херсонської губернії. Плюс частина матросів українізованих кораблів.

Грань п’ята. Одеські гайдамацькі курені

Тарас Вінцковський: Утворення гайдамацьких куренів було результатом українізації війська. Річ у тому, що з березня 1917 року в російські армії спостерігалося явище, яке отримало назву «українізація» – українізація війська, українізація флоту. В межах російського війська утворювалися підрозділи, до яких входили винятково етнічні українці. Спочатку це були невеликі підрозділи на рівні рот. Пізніше, влітку 1917 року, йшлося вже про окремі батальйони і полки. В середині літа мала місце навіть українізація 34-го армійського корпусу. Його очолив генерал Павло Скоропадський – майбутній Гетьман України.

В Одесі перший гайдамацький курінь почав формуватися на початку літа 1917 року, який десь на початок вересня був повністю сформований. За аналогією з ним почав формуватися другий і третій гайдамацькі курені. І до кінця 1917 року було сформовано гайдамацький підрозділ – за різними даними, це була або дивізія, або бригада. Якщо порівнювати гайдамаків із сучасними реаліями, то найбільше вони нагадують добровольчі батальйони, які теж сформувалися насамперед з ентузіастів, котрі бачили потребу захисту держави. До цих гайдамацьких куренів входили з одного боку військовослужбовці російської армії, які брали участь в українізації, а з іншого боку це були новобранці, яких охоплювали певні ідеї державотворчого процесу.

Якщо порівнювати гайдамаків із сучасними реаліями, то найбільше вони нагадують добровольчі батальйони, які теж сформувалися насамперед з ентузіастів, котрі бачили потребу захисту держави

Гайдамаки відігравали тоді різну роль, і вона не завжди була однозначною. Спочатку це була позитивна роль. Гайдамацькі курені вважалися однією з найдисциплінованіших частин, які розташовувалися в Одеському гарнізоні. Щоби зрозуміти, про що мова, слід згадати деякі факти. Тоді Одеса була четвертим містом за чисельністю населення в Російській імперії. Одеса була містом, яке розташовувалося неподалік від Румунського фронту під час Першої світової війни. Одеса була містом, де розташовувався найбільший тиловий гарнізон на всій прифронтовій смузі від Півночі до Півдня – близько 50 000 солдат, котрі постійно рухалися або з тилу на фронт, або з фронту в тил. Одеса була центром Одеської військової округи – тут розташовувався Штаб (він і нині там – на вулиці Пироговській). Тому з одного боку Одеса відігравала дуже важливу роль, а з іншого – притягувала до себе зокрема кримінальні елементи. У міру того, як революція розгорталася, активність криміналу ставала все більшою, і гайдамацькі курені відігравали роль не лише військової частини, а й дуже часто виконували функцію військової жандармерії: вони патрулювали вулиці Одеси, стежили, щоби не було масових пограбувань цивільного населення тощо. Крім того, гайдамаки брали участь у вуличних боях.

Грань шоста. Вуличні бої в Одесі

У листопаді 1917-го року УНР отримала ультиматум Раднаркому, що передував військовій агресії більшовицької Росії проти України. Агресія стала початком більшовицько-української війни або як її ще часто називають – російсько-української війни, адже основні рушійні сили більшовиків було перекинуто з Росії. Бої відбувалися зокрема і в Одесі. Ми щодня у центрі міста ходимо місцями тогочасних битв.

Тарас Вінцковський: На початку зими 1917-го року, у грудні, в Одесі відбулися перші вуличні бої між гайдамаками з одного боку і більшовиками (власне, Червоною Гвардією) з іншого. Ці сутички були спровоковані тим, що Червона Гвардія захопила гараж з автівками гайдамацькими, роззброїла патрулі і таке інше. Це було порушенням умовних мирних домовленостей. Гайдамаки на той час як більш організована сила зуміли взяти під контроль Одесу. Цей контроль тривав до середини січня 1918 року. Але більшовицькі агітатори намагалися переагітувати гайдамаків і часто дуже вміло. Ця переагітація відбувалася на фоні соціального антагонізму: більшовики хотіли показати, що вони є партією, яка бореться за інтереси народу, а Центральна Рада є структурою, яка захищає інтереси буржуазії. Оскільки люди частіше за все не могли розібратися у специфіці політичної, ідеологічної боротьби, частина з них переходила на бік більшовиків. І в ході вже других вуличних боїв в Одесі в січні 1918 року частина гайдамаків або оголосили нейтралітет і не брали участь у боях, або перейшли на бік більшовиків. Чисельність збройних формувань однієї та іншої сил була важливим моментом. На боці УНР, за різними даними, було щонайменше до 10 000 бійців різного походження, не лише гайдамаків. Але цей чинник не спрацював через агітаційні таланти більшовиків: тоді не всі сили УНР були використані у протистоянні з більшовицькими силами.

Неподалік від Одеського залізничного вокзалу розташовано пам’ятний знак, встановлений радянською владою. Йдеться про січневі бої 1918 року. Поховання загиблих з обох боків у тій сутичці розташовувалося на теперішньому Куликовому полі.

Тарас Вінцковський: Щоби зрозуміти, що трапилося у січні 1918 року біля Одеського залізничного вокзалу, слід повернутися трохи назад у часі. 25 жовтня (7 листопада) 1917 року в Петрограді відбувся державний переворот, більшовики відсторонили від влади Тимчасовий Уряд. Було утворено однопартійний уряд – Раднарком – на чолі з Леніним. За подібним сценарієм мали відбутися передача влади і в інших регіонах колишньої Російської імперії. Але, зокрема, в Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі цього не сталося – на відміну від Петрограда і Москви в Україні більшовики не мали такого великого впливу. У листопаді відбувалися вибори до Всеросійських Установимо Зборів, і більшовики сподівалися отримати більшість. Але паралельно розроблявся і план збройного приходу до влади в Україні. Він почав реалізовуватися в грудні, коли стало зрозумілим, що більшовики не мають більшість – вони набрали на виборах лише 10% голосів, і цього було недостатньо для того, аби диктувати свою волю іншим. Прихід до влади в Україні розпочався з того, що більшовицькі підрозділи почали рух на Харків 8 грудня 1917 року. Паралельно почалися збройні виступи в інших українських регіонах всередині УНР.

І один із таких збройних виступів мав місце за місяць в Одесі. Біля Одеського залізничного вокзалу трапилася банальна для того часу подія. В ніч з 13 на 14 січня (за старим стилем) 1918 року почали точитися вуличні бої. Що характерно, події в Одесі відбувалися паралельно з найвідомішою сутичкою того часу – боєм під Крутами. Крутянська битва відбувалася 16 (29) січня 1918 року, а в Одесі бої тривали з 13 до 16 січня, тобто буквально ледь не день в день. І закінчилися бої в Одесі тим, що було проголошено більшовицьку версію радянської влади.

Після встановлення більшовицької влади було ухвалено рішення про поховання всіх загиблих учасників збройного протистояння в братській могилі. Ті, хто воював на боці більшовиків, вважалися загиблими за ідеї революції, а тих, хто загинув з протилежного боку, тобто українських військових, більшовики трактували як жертви революції – мовляв, вони потрапили під буржуазний вплив, дію неправильної агітації, а тому пожертвували своїм життям за хибні ідеї. Оскільки це не вважалося злочином, а збігом обставин, тому ухвалили рішення поховати всіх разом на території сучасного Куликового поля.

Місто було охоплено боями в тодішніх межах практично все – від Залізничного вокзалу до Пересипу. Тобто це була майже вся нинішня центральна частина міста: по вулиці Пушкінській, дуже активні бойові дії відбувалися далі, в напрямку до Оперного театру, до будівлі тодішньої Міської Думи, до Воронцовського палацу, порту.

Місто було охоплено боями в тодішніх межах практично все. Одеса тоді займала значно меншу територію, ніж зараз. Вулиця Пироговська, де був штаб Одеської військової округи, вже була фактично околицею міста. Далі починалася Аркадійська дорога (теперішній проспект Шевченка), яка вважалася вже територією за межею міста. Куликове поле, де в результаті боїв відбулося масове поховання, було обрано для цього з різних причин, зокрема і через те, що це була територія за межею міста. Вуличні бої тривали від цього кордону – від Залізничного вокзалу і Штабу (це були два стратегічно важливих пункти) до фактично Пересипського мосту. Тобто це була майже вся нинішня центральна частина міста: по вулиці Пушкінській, дуже активні бойові дії відбувалися далі, в напрямку до Оперного театру, до будівлі тодішньої Міської Думи (теперішньої Міської Ради), до Воронцовського палацу, порту і т.д. Усі головні стратегічні точки міста були охоплені вуличними боями.

Грань сьома. Одеса – флотська столиця

Під час революційних подій початку ХХ ст. особовий склад флоту відігравав не останню роль. І моряки-українці тоді були вельми активні, виявляючи свою національну ідентичність. Ланцюжок подій призвів до того, що Одеса на певний час стала флотським центром УНР. Пильному спостерігачеві це дещо нагадає: 2014-го року військові моряки в Криму співають Гімн України, борються з тими, хто хоче зняти український прапор і залишаються вірними присязі українській державі, а після анексії Кримського півострова Одеса стала центром Військово-Морських Сил України. Частина суден було захоплено окупантом в анексованому Криму, частина флоту пришвартувалася в Одесі. Сто років тому Одеса також стала українською флотською столицею, і військові кораблі пришвартовувалися в одеській гавані. Щоправда, аналогія дещо інверсійна.

Тарас Вінцковський: Якщо у 2014 році російські військовослужбовці захоплювали український флот, то у 1917 році було навпаки. Але у цьому випадку слово «захоплювали» буде неточним. Це була українізація війська, яка не оминула і Чорноморський флот. Дивного тут нічого не було. У науковій літературі зустрічається така цифра: станом на 1917 рік в Чорноморському флоті до 80% матросів були українцями за походженням. Це пов’язано з тим, що мобілізаційні заходи проводилися насамперед в тих губерніях, які були найближче розташовані до моря і флоту – Херсонська, Таврійська, Харківська губернії. Тобто це ті губернії, де більшість становили українці, і українські політики їх називали «українськими губерніями».

Часто приймали рішення підняти на щоглах своїх військових кораблів жовто-блакитний прапор. Команда оголошувала, що переходить під підпорядкування Центральної Ради – українського уряду. Частина таких кораблів переправлялися з Севастополя до Одеси.

Коли розпочалися революційні процеси, вони зокрема охопили армію та флот. У другій половини 1917 року матроські комітети, які нерідко перебували під впливом українських партій соціал-демократів або соціалістів-революціонерів, часто приймали рішення підняти на щоглах своїх військових кораблів жовто-блакитний прапор. Команда оголошувала, що переходить під підпорядкування Центральної Ради – українського уряду. Частина таких кораблів переправлялися з Севастополя до Одеси. Тут особовий склад брав участь у певних масових заходах. Здебільшого йдеться про жовтень-листопад 1917 року. Мабуть, найбільш українізованим кораблем тогочасного російського Чорноморського флоту був корабель «Пам’ять Меркурія», який найдовше тримав на щоглі жовто-блакитний прапор. Були випадки, коли команда змінювала рішення і спускала український прапор, натомість повертала Андріївський прапор (стяг російського імперського флоту) або встановлювали червоне знамено. Це було звичне явище, тому що більшість солдатів і матросів доволі поверхово розумілися на політиці. Це були селяни, яких у ході Першої світової війни відірвали від плуга і землі і які знали політичні реалії в дуже загальних рисах, і вони були тим тістом, з якого політики могли легко конструювати певні схеми.

0 - копия (2)

Звістка про національний уряд сколихнула українців, по суті, на всіх флотах. Кораблі українізовувалися, і більшовикам доводилося шукати на те раду.

Наприклад, на Балтійському флоті було українізовано есмінці «Україна» та «Гайдамак», легкого крейсера «Свєтлана». Коли вісті про це дійшли до українських моряків Чорноморського флоту, це вирішили відзначити: за попередньою домовленістю із командуванням флоту, всі кораблі й порти чорноморського флоту на один день прикрасилися українськими стягами, водночас просигналивши прапорами «Хай живе вільна Україна». Після цього українці Севастополя влаштували на честь цього багатотисячну урочисту ходу та парад біля пам'ятника адміралу Нахімову.

Відтак восени 1917 року більшовики почали побоюватися стрімкого росту українських симпатій на флоті та в армії загалом. Тож у Центрофлоті було узгоджено відправку всіх матросів-українців та офіцерів з Балтійського на Чорноморський флот. До суден на Півночі, де українці вже почали виявляти свою національну позицію, застосовували метод «батога і пряника»; наприклад, лінійний корабель Північно-льодовитої флотилії «Чєсма» був змушений спустити український прапор, оскільки портове керівництво відмовилося забезпечувати харчами лінійний корабель під українським стягом. Однак, завдяки концентрації моряків-українців на Чорноморському флоті, він став центром українського військово-морського руху, а Одеса – такою собі флотською столицею.

Тарас Вінцковський: Прикметним є те, що до кінця 1917 року в Одесі навіть було створено організацію Одеська українська морська рада, яка була структурним підрозділом Одеської української військової ради, яка виникла у квітні 1917 року на чолі з Іваном Луценком. Керівником Одеської української морської ради був боцман Федір Босий. Все це свідчить про те, що морська тематика відігравала важливу роль у цих подіях.

Втім, Одеса не дуже довго була флотським центром. Одеса була торгівельним портом, а умов для бази Військово-морського флоту було недостатньо. А після того, як УНР підписала Брестський мир, і на територію України прийшли німецькі та австро-угорські війська, командування цих армій було незацікавлене в зміцненні української армії, яка розцінювалися ними як конкурент, а тому чинило перепони для української армії. У квітні-травні 1918 року частина бойових кораблів Чорноморського флоту було захоплено німецькими військовими, частину суден відвели до Новоросійська і згодом затопили. Таким чином, флот втратив свою силу. Лише у листопаді 1918 року, коли Німеччина капітулювала у війні, військовий міністр Української Держави генерал Олександр Рогоза намагався перевести побудову війська з теоретичної площини в практичну, але він не встиг цього зробити, оскільки тоді на рейді Одеси, Севастополя та інших південних портів з’явилися кораблі Антанти, і вони взяли під свій контроль Північне Причорномор’я. Це теж стало перепоною для розбудови Військово-морського флоту України.

Одним з будівничих українського флоту вважається адмірал Михайло Остроградський, який, зокрема, мешкав в Одесі. Вже 1920-го року

Остроградський радив тодішньому голові Директорії УНР Симонові Петлюрі спрямувати основний наступ українсько-польських сил не на Київ, а на Одесу. Це б дало вихід до моря, де досі стояли вірні уряду УНР підводні човни, та давало змогу залучити до звільнення України велику кількість національно свідомих моряків-чорноморців та очолити велике антибільшовицьке повстання на півдні та в центрі України. Проте цей план був відкинутий. Вважається, що втрата державного флоту в Одесі та Криму стала наслідком нехтування головним отаманом Петлюрою пропозицій штабу Остроградського.

9f85245fff26a60be587cacdc267549f_650x410 - копия

Грань восьма. Вплив Української революції на плин одеського життя

Тарас Вінцковський: Революція, а особливо така революція, охоплює всі аспекти життя. В чому це виявилося насамперед в Одесі? Мали бути демонтовані всі символи нещодавнього імперського минулого. На першій порі революції влада в Одесі належала не стільки Міській Думі, яка була цензовою, обраною за старим законом, котрий не допускав усіх жителів міста до виборів, і до якої не було довіри значної частини одеського населення, скільки влада в місті перебувала в руках щойно створеного Громадського Комітету. Його очолив Михайло Брайкевич, колишній член одеської «Просвіти», який згодом перейшов на протилежні позиції. І цей Громадський Комітет ухвалив рішення про демонтаж символів Російської імперії. Наприклад, Імператорський новоросійський університет в обов’язковому порядку повинен був прибрати зі своєї назви слово «імператорський». З фасадів і всіх публічних місць повинні були прибрати герби Російської імперії. Тоді ж було прийнято рішення про накриття матерією пам’ятника Катерині, а тоді – демонтаж (демонтували, щоправда, не в 1917 році, а трохи пізніше – пам’ятник декілька років стояв закритим тканиною).

1 - копия

Певні зміни відбувалися в релігійному житті. Церква в плані змін є найбільш консервативним інститутів суспільства, де зміни відбуваються найповільніше. Але тоді почалися розмови про те, що частина єпископів може долучитися до утворення Української церкви як філії Російської православної церкви. Щоправда, було утворено не філію, а Українську автокефальну православну церкву. Одним з активних представників боротьби за українську автокефалію був вже згадуваний вище Сергій Шелухін. Ще більшу роль відіграв Володимир Чехівський, який фактично був постаттю №1 Української революції в Одесі 1917 року – це колишній викладач Маріїнської гімназії і майбутній прем’єр-міністр УНР.

Першу початкову україномовну школу в добу Української революції було створено при Римо-католицькому костелі на вул. Катериниській, 33.

Зміни відбувалися і в системі освіти. Вперше в Одесі тоді було започатковано цілу мережу україномовних шкіл. Спочатку це були початкові школи. Першу початкову україномовну школу в добу Української революції було створено при Римо-католицькому костелі на вул. Катериниській, 33. Пізніше виникло ще 3 україномовні школи – на вул. Болгарській, на початку вул. Градоначальницької і на Пересипу. Пізніше, у 1918 році, виникали україномовні гімназії – зокрема Гімназія ім. І.Франка. Влітку 1917 року були запроваджені курси українознавства для вчителів. Їх відвідували не лише педагоги з Одеси, а й приїздили з усієї Херсонської губернії, аби прослухати курс лекції з історії України, географії України, української літератури тощо. Справді, революція була настільки масштабною, що вона зачепила багато сфер життя.

Грань дев’ята. Обличчя Української революції в Одесі

Тарас Вінцковський: Таких людей було чимало. Серед них були люди – умовно кажучи – першого ешелону, лідери партійні, військові, лідери в інших сферах життя, і були представники другого і третього ешелону. До першого ешелону я би відніс би, крім згадуваних Сергія Шелухіна та Володимира Чехівського, ще Івана Луценка (голова Українського Клубу в Одесі, член Центральної Ради, голова Української військової ради в Одесі, - 048), з певними пересторогами сюди можна віднести Івана Липу (співзасновник одеської «Просвіти», «Українського клубу» Одеси, комісар уряду УНР в Одесі, міністр культів уряду УНР та міністр охорони здоров’я УНР в екзилі, - 048), Всеволода Голубовича ( в 1918 голова Ради народних міністрів і міністр закордонних справ УНР,- 048), також Петра Климовича (один з організаторів та перших керівників одеської «Просвіти», міністр фінансів у Раді народних міністрів УНР, - 048), котрий очолював Одеську українську міську раду в 1918 році – громадську організацію, яка претендувала на певні керівні ролі в Українській революції. Сюди ж можна віднести Зиновія Висоцького (член Української Центральної Ради, - 048), Ілька Гаврилюка (член одеської «Просвіти», «Українського клубу» Одеси, долучився до роботи Центральної ради, - 048), певною мірою – Михайла Омеляновича-Павленка (військовий комісар уряду УНР, - 048), який в Одесі був не постійно – час від часу отримував завдання в інших регіонах країни. Також сюди можна віднести генерала Всеволода Змієнка (начальник Одеської гайдамацької дивізії військ УНР, – 048) , який народився в Одесі. Серед цих персоналій дві людини стануть прем’єр-міністрами Української Народної Республіки. Це Всеволод Голубович, який очолив уряд у січні 1918 року і перебував на посаді до Гетьманського перевороту у 29 квітня 1918 року, і Володимир Чехівський, який з грудня 1918 року по лютий 1919 року був прем’єр-міністром.

Бізнесмен Литвиненко був власником м’ясної крамниці на вул. Садовій, він говорив молоді: «Ви робіть революцію, а я буду вам допомагати фінансово» і втілював це в життя

Якщо говорити про людей другого ешелону, це, наприклад, приват-доцент університету Михайло Гордієвський, який був одним із головних теоретиків Української революції. Це також Леонтій Ковальчук, який був власником двомовної школи на розі вулиць Софіївської і Торгової ще до революції, коли навчати українською мовою було не престижно і часто небезпечно. Крім того, це Іван Романченко (науковець, 1917 року обирався членом Української Центральної Ради від Одеси, - 048), це подружжя Наталя та Володимир Лазурські (родина викладача університету, яка зокрема стала осердям культурно-духовного життя тогочасної Одеси, - 048), бізнесмен Литвиненко, який був власником м’ясної крамниці на вул. Садовій, котрий говорив молоді: «Ви робіть революцію, а я буду вам допомагати фінансово» і втілював це в життя. Власне, ще багато діячів – це декілька десятків осіб.

Грань десята. Значення Української революції та її уроки

Тарас Вінцковський: Революція завершилася не так, як очікували керівники Української Держави в 1917 році. Як ми говорили на початку, головною метою революції мало стати утворення української держави. Були дискусії, чи це має бути держава автономна, чи самостійна, але у будь-якому випадку жоден із цих статусів не був закріплений у результаті. Українська Народна Республіка не зуміла зберегти свою незалежність у протистоянні з Російською Республікою. Закордонні історики (радянські про таке і говорити не могли) стверджували, що це була поразка Української національної революції, оскільки мета не досягнута. Але вже на рубежі ХХ-ХХІ століть у цій науковій дискусії верх почала брати інша точка зору: Українська національна революція не може розцінюватися як така, що зазнала поразки, оскільки сам факт існування національно-визвольного українського руху змусив більшовиків утворити Українську Соціалістичну Радянську Республіку практично в тих кордонах, в яких існувала УНР; ця УСРР існувала до 1991 року і стала основою існування сучасної незалежної України. Якщо би не було Української національної революції, безумовно, більшовики не створювали би ніякої Радянської України – вони про це навіть питання не ставили.

УСРР існувала до 1991 року і стала основою існування сучасної незалежної України. Якщо би не було Української національної революції, безумовно, більшовики не створювали би ніякої Радянської України – вони про це навіть питання не ставили.

Уроків багато. Але коли мене запитують про уроки, я ставлюся до цього спокійно, ніж з якоюсь прикладною складовою: історія не повторюється. Вона може бути схожою, мати риси, які нам здаються ледь чи не тотожними, але все одно зовнішні і внутрішні обставини є іншими.

Я би говорив про те, що українські політичні еліти не повинні покладатися на зовнішні чинники. Вони повинні знати, що власну державу можна побудувати чи реформувати лише власними силами. Зовнішня допомога може бути лише одним фактором, але не найголовнішим. Другий урок, на котрий я радив би звернути увагу, полягає в тому, що в українському суспільстві (не лише серед політиків, а загалом), як тоді, так і тепер, панує популізм: багато ідей, які не мають під собою реальної основи, які виникають лише для того, щоби залучити на свій бік широкі народні маси, показати свою близькість до народу і т.д. А в політиці часто потрібно приймати непопулярні рішення, ті, які йдуть всупереч бажанню більшості, але ті, які мають більші перспективи реалізації.

Українські політичні еліти не повинні покладатися на зовнішні чинники. Вони повинні знати, що власну державу можна побудувати чи реформувати лише власними силами.

Можна говорити і про третій урок, який певною мірою можна застосувати до початку ХХІ століття: рівень національної самосвідомості українського народу – і тоді, і тепер. Особливо тоді він перебував і перебував нижче,ніж у багатьох країнах Європи, оскільки суспільство перебувало на стадії патріархального, домодернового, коли багато людей ототожнювали себе не з певною національною групою, а скоріше з місцем народження, місцем проживання або з релігією. Це були головні маркери самоідентифікації. І це стало однієї з причин, чому Українська Народна Республіка не відбулася, на відміну,скажімо, від Польської Республіки, де народ чітко знав незалежно від політичних уподобань, що веде боротьбу за відновлення своєї держави. На початку ХХІ століття це теж певною мірою було присутнє в Україні, тому що аж ніяк не всі громадяни ідентифікували себе як політичну українську націю, незалежно від етнічного походження. Війна, яка розпочалася 2014 року, як мені здається, цю ситуацію зрушила в кращий бік, і ті, люди які ставилися до цього індиферентно, як мені здається, почали задумуватися, що держава існує не лише в площині публічної політики, що держава – це я. Кожен громадянин і є державою, він має цю державу формувати, виконуючи свою місію – в навчанні, службі, роботі тощо.

Війна 2014-го року зрушила ситуацію з само ідентифікацією в кращий бік

Ілюстрації надані Тарасом Вінцковським. Портрети з короткими характеристиками видатних одеських діячів Української революції розроблені ГО «Одесі – 600» в межах проекту «100-річчя Української революції».