На Одещині майже 100 років тому видобували сіль, процес можна відновити,- ФОТО

На Одещині можливо поновити видобувати сіль. Це важливо в умовах припинення роботи Артемсолі на Донеччині через окупацію.

Про можливість поновлення видобутку самосадочної солі на Тузлівських лиманах повідомив заступник директора однойменного національно-природного парку Іван Русєв.

Через активні бої на Донеччині державне підприємство Артемсіль зупинило роботу на невизначений термін і тому останніми днями спонтанно виник ажіотаж на ринку солі.

"З цього приводу хочу розповісти як цей процес відбувався в минулому в теперішніх межах Національний природний парк "Тузлівські лимани" . Відомо, що у лиманах Причорномор'я здавна видобували самосадочну сіль,- повідомив Русев.

Після російсько-турецької війни 1812 р. на лиманах Тузловської групи (Бурнас, Алібей, Шагани) починається активний період промислу самосадкової солі на Тузлівських лиманах. При цьому царський уряд встановив жорсткий контроль за її здобиччю. Соляне Управління видавало свідоцтва солепромисловикам на право видобутку, а Аккерманська митна застава стягувала акциз за вивезення стратегічного товару з Бессарабської губернії. Сіль активно стали добувати на лимані Бурнас і згодом виникло село Тузли. Воно було засноване наприкінці XVIII століття кочуючими чабанами, які зі своїми отарами зупинялися поблизу солеварень. Звідки село і отримало свою назву від тюркського слова "туз" - сіль.

Для керівництва соляними промислами було створено Контору Соляного Управління, тому село Тузли у першій половині ХІХ століття іноді ще називали просто Контора. На місці цієї Контори згодом було збудовано церкву Святого Архангела Михайла. За штатом у Бессарабському Соляному Управлінні губернії було покладено інженер-доглядач озер. На цій посаді одним із перших і до 1824 року був призначений грек Стратій Калфа. Калфа згодом вийшов у відставку та оселився в Аккермані. На честь Стратія Калфи названо мис Калфа – зараз чудова рекреаційна зона у нашому нацпарку. Територія, де колись видобували сіль, серед місцевого населення зараз називається «Сольпром». Але від колишнього сольпрому залишилися лише деякі просолені стовпчики та залишки випарників.

Збір солі на самосадкових озерах, дуже добре описаний А. А. Скальковським з прикладу Бессарабського соляного промислу. Ось що і як він пише: «...Сіль починала сідати за спаданням весняних вод, тобто в червні. Садка триває у липні, а серпні відбувається сам видобуток. Зазвичай робітники з возами і худобою розташовувалися табором всередині межі промислів.

З ранньої весни приходили на околиці м. Тузли (біля Шаганського та Алібейського озер) незліченні низки возів і розташовувалися таборами в степах, що оточують промисли. Там вони користувалися безгрошовими пасовищами та водопоями з навмисне влаштованих колодязів. На рік могло прийти до 60 000 возів, 15 000 погонщиків, 120 000 голів худоби.

А з 1 серпня приступали до ламання солі. Робітники навмисне для того влаштованими возами в'їжджали на дуже далекий простір у саме озеро, яке не має зовсім крутих берегів. Сіль складає дно, а вода тримається зверху, не маючи жодного фута глибини. Потім особливого роду вилами та лопатами ламають вони сіль і навантажують на візки. Вода по вілам стікає, а сіль, обсохнувши, завантажується в бурти, твердне і становить суцільну масу. За середнім обчисленням, промисловців (тобто покупців) тут буває до 700 чоловік, робітників до 10 тисяч людей, видобуток солі перевищує від 3 до 6 млн. пудів.

За старих часів бессарабські жителі цілими тисячами приходили для добування солі, брали ділянки на озерах, ламали і, очистивши, відвозили. Перевезення солі здійснювалося на возах; одному возі містилося близько 51 пуду солі. Крім того, перевертання, перевезення солі на відкритому повітрі також сприятливе для покращення її смакових якостей...».

Робота на солевидобутку була важка та виснажлива. З раннього ранку робітники візками в'їжджали в озеро з пологих берегів, займали ділянки та лопатами відколювали шматки солі. Потім вилами піднімали її з води та навантажували на візки. Тут сіль обсихала, після чого її звозили на середину ділянки і зсипали в «горби», які швидко тверділи, утворюючи суцільну масу. Солона вода, в якій від світанку до заходу сонця стояли робітники під серпневою спекою, роз'їдала тіло, а тяжка праця виснажувала сили та здоров'я. Плата ж була низькою. На видобуток солі, утримання управління, приміщень та інші потреби скарбниця витрачала по 2 коп. сріблом з пуду, хоч продавалася сіль із казенних запасів по 27 коп. сріблом за пуд.

Власне, кожен мільйон пудів солі давав скарбниці 250 тис. руб. чистий прибуток. Водночас робітники за свою тяжку працю отримували копійки. Згодом соледобувні промисли перейшли до рук приватних підприємців. Але видобуток солі став поступово знижатися і практично як вид бізнесу перестав існувати в 30-х роках ХХ сторіччя.

"В теперішний час місцеві жителі іноді збирають сіль з Тузлівських лиманів для себе, але промислового значення таке природокористування вже немає. Хоча, якщо зараз буде потрібно відновити такий від природокористування, то це зробити не важко",-   повідомив доктор біологічних наук, професор, науковий журналіст Іван Русев.