Що ми знаємо про історію європейського мисливського ножа?

Винахід вогнепальної зброї під унітарний патрон, здавалося б, безповоротно змінив полювання. Рушниці та гвинтівки стали по-справжньому надійною та ефективною зброєю, яка, до того ж, не перестає вдосконалюватися.

Однак це не означає, що цікавість до мисливських ножів остаточно згасла. Вітрини магазинів зброї заповнені найрізноманітнішими ножами, від дешевих до недорогих, від масових фабричних виробів до унікальних творів справжніх майстрів. На сторінках сайтів ви можете знайти безліч ножів, від загрозливих кинджалів до скромних складаних ножів, надійних тесаків та звичайних кухонних ножів.

Але що ми знаємо про історію мисливських ножів? Чому вони стали символами полювання і навіть предметами престижу та гордості справжніх мисливців?

Мисливський ніж, яким ми його знаємо, родом із Західної Європи. Обговорюючи його історію, важливо враховувати, що полювання на велику дичину в Європі довгий час було винятковою прерогативою аристократії.

Ця винятковість не дивна, враховуючи, що більшість лісів перебувала у приватній власності аристократів, а отже, простолюдинам під загрозою суворого покарання заборонялося не лише полювання на дичину більшу за зайця, а й рубання дерев на дрова.

Дворянське полювання було грандіозним заходом. Це була невід'ємна частина феодального життя. Таке полювання передбачало безліч учасників та супроводжувалося численними ритуалами та символічними жестами, по суті будучи своєрідним тренуванням у верховій їзді та поводженні зі зброєю.

Звичайно, полювання знаті організовувалися їхньою дружиною, причому ключову і вирішальну роль у ній грали єгері. Саме слово «єгер» походить від німецького «jäger», що власне і означає «мисливець».

Представники цієї професії мали великі знання про мисливські угіддя, місця зручні для того, щоби розбити табір і місця де було багато тієї чи іншої дичини. Вони на високому рівні вміли поводитися з мисливськими списами та арбалетами (згодом заміненими вогнепальною зброєю) і відповідали за те, щоби супроводжувати шляхетних мисливців до місць полювання і робити все для того, щоб вони не залишилися без трофею.

Єгеря вправно виганяли на мисливців лосів, оленів чи кабанів (а за бажанням сюзерена могли підняти і ведмедя). Вони вміло обробляли і готували дичину до вживання прямо на місці, адже традиційно феодальне полювання саме собою переходило в бенкет.

Так як обробка дичини покладалася на єгерів, вони просто повинні були мати при собі великі і надійні ножі. У Європі «ножем єгеря» називався справжній тесак, яким можна було не лише обробляти велику дичину, а й розрубувати суглоби кінцівок, витягувати ікла кабана та відокремлювати роги оленів для виготовлення трофеїв.

Безсумнівно, прототипом цього ріжучого інструменту послужив сакс – ніж, який традиційно використовувався германськими племенами з найдавніших часів. Сакс служив як зброєю, так і допоміжним інструментом, виконуючи різні завдання, включаючи і мисливські.

Полювання знаті найчастіше відбувалося верхи (довго самі поняття «дворянин» і «вершник» були фактично синонімами). Зграя собак у супроводі кінних мисливців та єгерів переслідувала дичину, доки вона та не падала без сил. У цей момент єгер, який першим наздогнав тварину, швидко наближався до звіра і наносив точний ріжучий удар своїм великим єгерським ножем по сухожиллях його задніх ніг, гарантуючи, що той не зможе втікати далі. Нерідко такого єгеря відзначали особливо та винагороджували.

Небезпечних та непокірних звірів (типу кабанів чи ведмедів) часто перед цим ще й тяжко ранили мисливськими списами. Серед знатних лицарів битва з такими небезпечними істотами верхи на коні вважалося демонстрацією сміливості та майстерності. І якщо мисливський спис міг мати фактично кожен єгер, дворяни часто використовували спеціальні мисливські мечі (які іноді називалися «мечами на кабанів»).

Після того, як єгер знерухомлював тварину, спішувався сам господар полювання, він підходив спокійним неквапливим кроком (демонструвати збудження та нервозність часто вважалося поганим тоном) і максимально легко та витончено вбивав тварину ударом свого особистого мисливського кинджала.

Це була невід'ємна частина мисливського ритуалу, що торкалася господаря полювання чи почесного гостя, запрошеного господарем, щоб завдати останній удар загнаній тварині. За мисливським етикетом вважалося правильним та шляхетним вбивати звіра не уколом довгого списа, а саме мисливським кинджалом.

Адже в Західній Європі особливою повагою користувалися мисливці, які безстрашно наближалися до тварин на близьку відстань і вміло добували грізних і небезпечних звірів на кшталт диких кабанів мисливським кинджалом чи «кабанячим мечем».

Та й клинок мисливського кинджалу був вузьким і досить довгим, майже півметровим.

Поки люті собаки утримували тварину на місці, мисливець демонстрував свою майстерність та відвагу, завдаючи вирішального удару. Правильним вважалося добити жертву лише одним точним ударом. Якщо звір довго не помирав і ударів потрібно було кілька, це сприймалося як поганий знак або прояв слабкості і часто ставало приводом для обговорень за спиною господаря полювання.

Особливо погано якщо таке траплялося з королем чи іншим сюзереном. Така подія могла бути сприйнята як свідчення того, що володар старіє і став уже не той, що раніше.

Добивання пораненої дичини було небезпечним заняттям. Звір, міг зібрати останні сили і напасти на мисливця, що наближається до нього. Не тільки хижак, а й велике копитне в агонії здатне завдавати смертельних ударів копитами та рогами. Тому після винаходу вогнепальної зброї деяке поширення отримали особливі кинджали, додатково оснащені пістолетом з кремінним або колісцевим замком. Мисливець встромляв кинджал у шию вже поваленого звіра і тут же робив постріл.

Така зброя коштувала дорого, робилося на замовлення і часто являла собою справжній твір художнього та інженерного мистецтва того часу. Такі кинджали цілком можна вважати своєрідними прообразами сучасних ножів спецназу, що стріляють (але куди більш дорогими та якісними, можна навіть сказати, «кастомними»).

У наші дні мисливці озброєні скорострільними, точними та забійними рушницями та карабінами. З цієї причини кабанячі і оленячі кинджали та інші добірні (від виразу «добрати звіра») ножі стали лише красивими мисливськими атрибутами.

У Німеччині великий мисливський ніж чи кинжал (Hirshfanger) був невід'ємним атрибутом мисливської та єгерської форми. Його конструкція та оформлення були ретельно продумані, а клинок та ефес прикрашалися гравіюванням, що зображує сцени мисливського життя. Рукоять та піхви кинджала прикрашали литтям та карбуванням, що зображують сцени полювання та рослинні орнаменти (дубове листя, жолуді та інше).

І в цій розкоші немає нічого дивного. Молоді мисливці, які закінчили навчання, проходили ініціацію, подібну до лицарської (подібний ритуал досі ще можна зустріти в Германії). Однак, як ви, мабуть, уже здогадалися, замість меча їх посвячували у професію мисливським кинджалом, який з того моменту ставав одним із найважливіших символів та атрибутів їхнього почесного заняття.

Чи варто дивуватися, що такі гарні мисливські традиції згодом поширилися всією Європою? І досі красивий мисливський ніж залишається не лише корисним інструментом мисливця, а й предметом його гордості та чудовим святковим подарунком.