Одеський письменник Володимир Рутківський: «Запрошую на прем’єру першого українського фільму-фентезі»

Восени в прокат виходить фентезі з приголомшливими спецефектами «Сторожова Застава» за повістю дитячого письменника з Одеси

12 жовтня на українські екрани вийде перший вітчизняний фільм-фентезі «Сторожова Застава». Режисер Юрій Ковальов обіцяє приголомшливі спецефекти і захопливу пригодницьку історію.

Школяр Вітько потрапляє з ХХІ століття на тисячу років назад, зустрічає там героїв билин – богатирів: юного Олешка, могутнього Іллю та суворого Добриню. Разом із ними йому доведеться вступити в битву з міфічними істотами.

І всі ці видовищні пригоди розгортаються за повістю «Сторожова Застава», яку було написано в Одесі. Автор цієї книжки, дитячий письменник Володимир Рутківський, родом з Черкащини, однак навчався в тодішньому Одеському політехнічному інституті і мешкає в нашому місті більшу частину свого життя. Нещодавно відсвяткував ювілей – письменникові виповнилося 80 років. За цей час він написав чимало книжок для дітвори і отримав за них найпрестижніші українські нагороди, зокрема Національну премію ім. Т.Шевченка та «Книга року ВВС».

1 - копия

Чи не найбільше письменникові до душі історична тематика, яку він подає у пригодницькій формі. Тетралогія «Джури» повертає юних читачів у часи козаччини і знайомить з маленькими помічниками козаків – джурами. У Рутківського самого дядько по материній лінії – запорозький козак, тож тема близька йому. А в дитинстві пан Володимир пережив війну; свої спогади про той нелегкий час упорядкував в книжку, яку не радить дітям читати, – «Потерчата». Сповідь дитини, перед очима котрої промайнула війна, адресував дорослим, котрі, за його словами, так нічого і не навчилися – і в страшному сні не міг уявити, що війна знову прийде на наші землі. Наразі Володимир Рутківський допомагає українським бійцям, котрі борються з російськими окупантами на Сході країни.

Твори ж самого Рутківського викликають у росіян та прихильників Російської Федерації шалений спротив. Ба більше – навіть хвилі пропаганди. Коли за «Сторожовою Заставою» почали знімати фільм, у російських ЗМІ з’явилися сповіщення, що співробітники українських силових відомств редагують статті у «Вікіпедії», аби «сфальсифікувати» походження богатиря Іллі Муромця перед прем’єрою «Сторожової Застави». Річ у тім, що одеський письменник у своїй книжці показує богатиря, котрий жив і воював на українських землях, і наводить наукові обґрунтування цього. І поки громадяни країни-агресора обурюються, Рутківський отримує вдячні відгуки юних українців, котрі прочитали його пригодницькі книжки. Володимир Рутківський розповів 048 про свої книжки, фільми, котрі знімають за ними, читачів, котрі виховуються у переможців , та недобробажальців від «Північного сусіда».

2 - копия

048: Моє дитинство – це зокрема Ваша книга «Гості на мітлі». Це таке собі фентезі, але на той час ми ще не знали цього терміну – «фентезі». Можна сказати, Ви випередили час. Як Вам це вдалося?

Рутківський: Справді тоді не думав, чи це фентезі, чи ні – саме слово «фентезі» до нас прийшло десь у 80-тих роках. Ще з молодих років я вважав, що українська література тримається на двох китах – на історії та на фольклорі, міфології. У нас стародавня історія. І я це на власні очі побачив, коли в моєму селі розкопали стоянку первісних людей. Під час розкопок буквально власними руками переконався в тому, що ми – дуже давній народ. А наша міфологія – одна з найбагатших міфологій світу. І коли я переходив від віршування до написання прози, вирішив пристати до чогось питомо нашого. Мене дивувало, чому наших письменників тягне писати про принців, гномиків у той час, як у нас є і перелесники, і вії, і водяники, і біси, і чортенята, і що завгодно! І мені самі діти підказали написати про нечисту силу. Спочатку я писав для себе – мені було цікаво, як водянички і чортенята живуть поруч із нами; так я не помітив, як написалася книжка – казкова повість «Бухтик з тихого затону». Але в Радянській Україні мене тоді не видавали; довелося власноруч перекласти книжку російською мовою і відвезти до московського видавництва «Детская литература» – там ще не знали, що називають «буржуазним націоналістом», і видали книгу. Після цього діти мене вмовили написати «Гості на мітлі». Це було 40-30 років тому. І лише на початку наступного року вийде третя частина цих казкових повістей.

Я подумав: от би якийсь дядько-письменник написав про українського богатиря Іллю Муромця – як він воював в наших степах… Але такого дядька не траплялося, тож коли я підріс, вирішив, що треба самому взятися за таку штуку

А коли все йшло до того, що Україна ось-ось мала отримати незалежність, я подумав: а чому би не написати нашим дітям про закриті сторінки нашої історії? Загалом, як письменник, я вмію рахувати тільки до трьох: написав три великі казкові повісті, реальних повістей теж три маю і у мене три історичні повісті. Першу історичну повість – «Сторожову Заставу» – я написав в 1986 році. В 1946 році мене батько возив до Лаври в Києві, і я там вперше побачив мощі Іллі Муромця. Запам’ятав. Трохи пізніше замислився: а як же це так трапилося, що цей «русский богатырь» похований в Києво-Печерській Лаврі, та й в Росії не бував ніколи? Він воював в районі Києва, Половецького степу (Донецька область, – 048). І подумав: от би якийсь дядько-письменник написав про українського богатиря – як він воював в наших степах, чому він похований в Києво-Печерській Лаврі, а не в, скажімо, Троїце-Сергієвій Лаврі (найбільший монастир Росії, розташований у центрі міста Сергієв Посад Московської області,– 048). Але такого дядька не траплялося, тож коли я підріс, вирішив, що треба самому взятися за таку штуку. Писалося дуже весело. Я описував ті місця, що знаю: Черкащина – порубіжжя Дикого Степу (причорноморський степ між середньою і нижньою течією Дністра на заході та нижньою течією Дону та Сіверським Дінцем на сході, – 048). Це була перша сторінка історії, за яку я взявся; і знову рахував до трьох. Друга сторінка – козаччина. Всесвітньо відоме явище. Ми знаємо імена наших славних гетьманів, але хто знає імена тих героїв, котрі, власне, створювали поняття козацтво. Звідкіля вони бралися? А як дитячого письменника, мене цікавило, якими вони були дітьми, перед тим, як стати засновниками козацтва. Так написалася тетралогія про джур, яка починалася з повісті «Джури козака Швайки». Намагався показати козацтво з різних сторін: як воно засновувалося, які були стосунки з татарами, зокрема, кримськими татарами, стосунки з поляками – щоби показати не лише відносини не лише між окремими особами, а й між етносами.

3 - копия

048: Але і в історичних книгах про джур є певні фантастичні моменти – наприклад, характерники.

Рутківський: Так, так, я написав про те, як народжувалися характерники, як їх жорстоко тренували. Сам дізнавався, як козаків ставили на нелюдську спеку, виголювали голову і крижаною водою крапали на потилицю – від цього люди втрачали глузд. Це були просто божевільні випробовування, мало хто витримував, але хто впорався, той отримував інші життєві стимули – ці моторні люди мали блискавичну реакцію і швидкість, неймовірну силу. Вони могли від стріл ухилятися. Ось всім відомі ніндзя з Японії, які можуть кулю, яка летить після пострілу, перерубати мечем. Отаке вміли і козаки-характерники. Один характерник міг йти на 30 чоловік в бій і розкидав їх усіх. Вони володіли навичками мольфарства, ворожби. Характерники – це козацька еліта.

048: Ви сказали, що рахуєте у всьому до трьох, тож й історичних тем також три. Дві назвали, а яка ж третя?

ЦИТАТА «Російська та радянська пропаганди показували, що була лише одна переможна битва над татарами – це Куликовська битва. Іншої просто не мало бути, бо треба було показувати, що до всього, що добре зроблено, була дотична Московія»

Рутківський: Так, є і третя. Своїм найбільшим творчим здобутком я все ж вважаю історичний роман-дилогію «Сині Води». Чому? Тому що я взявся за відкриття забороненої сторінки нашої історії. Російська та радянська пропаганди показували, що була лише одна переможна битва над татарами – це Куликовська битва. Іншої просто не мало бути, бо треба було показувати, що до всього, що добре зроблено, була дотична Московія. А тут якась битва за 18 років до Куликовської, ще й переможна (Битва на Синіх Водах відбулася 24 вересня 1362 на річці Сині Води в районі сучасного села Торговиця Кропивницької області між литовсько-руським військом Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича та військами монголо-татарських правителів Поділля. Внаслідок здобутої перемоги було відвойовано у татар Київ i Поділля, захоплене ними у середині ХІІІ століття, – 048). Звісно, що про неї в радянський час треба було мовчати. За цю дилогію мені присудили премію ВВС; її координатор Ольга Герасим’юк мені переказувала, що перед тим, як прочитати книжки, звернулася до свого знайомого співробітника СБУ, запитала, чому нам нічого невідомо про битву на Синіх Водах, і він їй відповів, що всіх попереджували: хто згадає про Сині Води, буде покараним. Я взявся писати про цей історичний період ще за часів СРСР, надрукувати вдалося вже згодом. І зараз є чимало прихильників дилогії «Сині Води».

048: Вам не було лячно братися за такі теми в радянський час та ще й в Одесі?

Рутківський: Ми тоді були дуже мудрі, хоча і дурнуваті. Це були 70-ті роки, я працював на радіо (Одеськеобласне радіо, – 048), і ми знали, що постійно проводяться обшуки. Тож, ми волосинками заклеювали шухляди своїх столів. Так ми бачили, що шухляди відкривалися. І на своїх записниках так само прикріплювали волосинки і пересвідчувалися, що їх хтось бере. Тому я писав на ці теми для себе: був переконаний, що ніколи це не надрукують і ніхто, крім мене, не прочитає, але мені самому було цікаво дізнаватися нове і писати, наприклад, про Іллю Муромця та Україну.

048: А тепер, коли вже твори надруковані, прихильники «русского мира» не закидають Вам, що це все їхнє насправді – хоч би й Ілля Муромець?

Багато крику було щодо «Синіх Вод», мовляв, я «тревожу северного соседа

Рутківський: В Інтернеті пишуть, що це маячня, тому що, на їхню думку, бути такого не може. Але вони не мають докази, а я – маю. Коли я писав «Сторожову Заставу» про Іллю Муромця, спеціально читав російські видання, зокрема «Былины» 1958 року під редакцією Я.Проппа. І там був розділ – постать Іллі Муромця. І там російські вчені ясно пишуть: «Илья Муромец имеет отношение к средней России только тем, что легенды о нем слагали там». А сам він до Росії стосунку не має. «Родился на Подоле, возможно, на Волыне или под Киевом». Муром знаходиться на Чернігівській землі – сучасне місто Моровійськ. Тож, вони вдатні тільки вилаяти, а доказів у них нема. А я у «Сторожовій Заставі» в епілозі записав джерела – звідки я брав таку інформацію. Мені писали, що і козацтво спочатку на Дону створювалося, а потім вже сюди прийшло. І багато крику було щодо «Синіх Вод», мовляв, я «тревожу северного соседа». Це мені 1998 року сказали в Інституті Історії НАНУ. Але я не збираюся в когось запитувати дозволу порушувати такі теми – я міцно стою на історичних фактах.

048: А у жовтні цього року ще має вийти фільм за «Сторожовою Заставою», то галас може здійнятися ще більший. А Ви брали участь у написанні сценарію до фільму?

Рутківський: Ситуація зі «Сторожовою Заставою» наступна: у мене лише закупили права на екранізацію. А кіношники – це страшні люди з погляду письменника: вони будь-яку ситуацію перевертають на 180°. Вони не знали, що я деякий час працював на Одеській кіностудії і маю досвід сценариста. І доручили писати сценарій моєму молодшому колезі, дитячому письменникові – Сашкові Дерманському. Ось він теж повернув все, як-от роблять кіношники. У мене дія відбувається на річці Сулі (притока Дніпра, – 048), Дніпрі – на болотах. А хвацькі сценаристи переробили болота на Карпатські гори. Я кажу, мовляв, Ілля Муромець ніколи в Карпатах не був, майте глузд! А мені відповідають: «Та це такі умовності... Нам так сподобався карпатський краєвид! Не витримали – хотіли його показати. А для всесвітніх кінематографістів нема різниці – що Дніпро, що Карпати». Або у мене один казковий герой, а вони з нього два зробили, бо їм треба два. Але сюжет там густо закручений, може, не в той бік, який мені хотілося, але дуже густо. А ще там будуть потужні спецефекти. Щоби добре підготувати фільм, перенесли дату його виходу на екрани. Тепер планується 12 жовтня цього року. Я стараюся не плутатися у них під ногами, але знаю, що вони намагаються підняти фільм до всесвітнього рівня. Це буде перший вітчизняний фільм-фентезі про супер-героїв українських. У жовтні всіх запрошую на прем’єру, і я сам перший побіжу дивитися, що з цього вийшло.

Це буде перший вітчизняний фільм-фентезі про супер-героїв українських. У жовтні всіх запрошую на прем’єру, і я сам перший побіжу дивитися, що з цього вийшло

048: Щось ще плануєте екранізувати?

Рутківський: Так, ще зараз йде робота над другим фільмом – «Джури козака Швайки». Там вже я сказав: «Давайте, хлопці, без мене не обходьтеся». І там два сценариста – я та відома письменниця Ірен Роздобудько. Що вийде – побачимо. І знову до трьох рахуємо. Третій фільм – це «Гості на мітлі». Зараз він пробується продюсерами. Кіношники вирішують, як би його краще показати. Це чудова ідея, буде чудовий фільм – українське фентезі. Але це анімаційний фільм – він дуже дорогий. То, може, трохи пізніше візьмуться за роботу. Вже сценарій написаний – я тут також взявся сам писати, щоби сюжет не розвертали на 180°. Тепер тільки гроші на фільм потрібні.

048: За «Джурами» вже навіть фільм знімається, а Ви ще й заснували власну премію «Джури» на відсотки з частини преміальних Шевченківської премії за все ту ж тетралогію «Джури». Кого за ці роки вже встигли нагородити?

Рутківський: Загалом, планувалося нагороджувати тих, хто пише на історичну чи географічну тему або є критиком, котрий розробляє ці теми, або є художником ілюстрацій для історичних творів тощо. Першу премію отримав художник Максим Паленко. Мені пощастило з цим молодим козарлюгою, геніальним, просто неймовірним художником. Він ілюстрував книжки з серії «Джури» і «Сторожову Заставу». Якщо відкрити ці малюнки, то їх можна роздивлятися годинами. Кожен малюнок – загадка, головоломка. Другу премію було присуджено Анатолієві Качану, творчість котрого присвячено Причорномор’ю, Чорному морю, Одесі. Це краєзнавча література. Це мій друг, і без нього не було би тієї Шевченківської премії, тому що після другої чи третього безуспішного номінування мене на цю нагороду, я відмовився надалі брати в цьому участь, а він з Іваном Малковичем (поет, директор видавництва «Аба-ба-га-ла-ма-га», в котрому було видано «Джури», – 048) всі документи зібрали і ходили до Шевченкіського комітету. Мені залишилося лише підписати все, коли надіслали. Третю премію конкурсне журі вручило Наталі Марченко. Вона надзвичайно підтримувала мене у всі часи. За наше семилітнє знайомство ми розмовляли лічені хвилини. Вона написала величезне дослідження «Творчість Рутківського: тексти долі». Я вважаю, що це взірець критичної монографії. А четверту премію я не вручив, тому що ці гроші спрямував на потреби хлопців з АТО. Це 20 тисяч гривень. Я і до волонтерів звертався, і через Малковича передавали – і в лікарні, де поранені бійці, і на купівлю берців, різні потреби.

Четверту премію я не вручив, тому що ці гроші спрямував на потреби хлопців з АТО. А куди ж ще? Не можна інакше – треба допомагати нашим військовим. Треба підтримувати.

048: А чому Ви так вирішили – відійти від нагородження митців і науковців і віддати на потреби воїнів АТО?

Рутківський: А куди ж ще? Не можна інакше – треба допомагати нашим військовим. Треба підтримувати. Наприклад, Малкович ще з часів Майдану носився з пакунками, кошиками – допомагав борцям. Я теж трошечки підтримував: трохи якихось речей, трохи продуктів передавали, трошечки грошей пересилали тощо. І зараз так. А як інакше? Тільки так.

048: Сприяєте перемозі. Пригадується, колись у нашій бесіді по отриманні премії ВВС Ви сказали, що «Синіми Водами» хочете виховати покоління українців з ментальністю переможців.

Рутківський: Так, так! І не тільки «Синіми водами», а й іншими своїми історичними творами. Якось так трапилося, що в нашій літературі, починаючи зі «Слова про похід Ігорів», до Гоголя і закінчуючи Василем Шклярем, оспівувала героїчну смерть. Виходить, єдина доля справжнього героїчного українця – це героїчно померти. Я теж українець, але я не хочу помирати – я хочу працювати, творити, робити щось корисне. Тому вирішив, що я буду оспівувати не героїчну смерть, а героїчну перемогу, після котрої люди живуть і будують нову країну. Хочу виховати в нинішнього покоління психологію не героя, котрий віддає життя, а героя-переможця.

Хочу виховати в нинішнього покоління психологію не героя, котрий віддає життя, а героя-переможця.

048: І вам це вдалося: хлопчики, котрі читали «Джури» та «Сині Води», рішуче пішли на Майдан, потім зайнялися громадською чи волонтерською роботою, поїхали воювати з окупантом на Донбасі. Їхні імена трапляються у нашій стрічці новин мало не щодня.

Рутківський: Я радий, що у мене такі читачі! Значить, життя своє прожив не даремно. Яке то щастя – бути письменником і якесь добро приносити людям.