"Я ховалася в дивані": історія українки про життя в окупації, - ФОТО, ВІДЕО

Місто Ізюм на Харківщині, яке було окуповане російськими військами з 1 квітня цього року, не так давно вдалося звільнити. Завдяки ЗСУ 10 вересня тут знову замайорів блакитно-жовтий прапор, а через чотири дні за участі Президента прапор України урочисто підняли над міською радою.

На жаль, Ізюм не оминула доля Бучі, Ірпеню та інших деокупованих українських населених пунктів. Після звільнення у місті було виявлено багато фактів жорстоких злочинів армії рф. Окрім масових поховань мирних жителів, які у кремлі назвали "брехнею", тут були виявлені катівні, в яких утримували українських військових та цивільних.

Під час окупації міста російські військові виловлювали чоловіків, а потім їх били та допитували током. Деяких чоловіків окупанти повертали сім’ям ледве живими. Про це кореспонденту 048.ua розповіла місцева жителька Анастасія Бугера, якій вдалося виїхати з Ізюму після п’ятимісячного пекла окупації. Про звільнення Ізюму вона дізналася, знаходячись у Польщі. Дівчина зраділа цій новині, але пережиті страхи все ще переслідують її в спогадах.

Цей матеріал – це одкровення українки, яка жила в російській окупації у той час, коли її коханий захищав від російських варварів Маріуполь.

На відео, яке Анастасія записала спеціально для сайту 048.ua, видно, що вона ледве стримує емоції, щоб не заплакати. Чути, як їй щось стискає в грудях і вона ковтками робить глибокі вдихи. А її очі заплакані, засмучені та виснажені безсонними ночами. Справа в тому, що її коханий зараз знаходиться у полоні.

Детальніше пропонуємо ознайомитись з історією Анастасії в нашому відео на YouTube або в текстовому форматі.

Зазначимо, що її розповідь може здатися вам дещо непослідовною, але ми залишимо текст без змін, щоб ви могли краще відчути хоча б частину пережитого наляканою та змученою дівчиною.

Одкровення Анастасії Бугери з Ізюму: перші дні повномасштабної війни

"Мене звати Анастасія. Мені 21. В цьому році я мала закінчувати два університети з двох різних спеціальностей. Поки це робили мої одногрупники, я жила в окупації.

Анастасія Бугера

Війну я зустріла в місті Ізюм, бо приїхала на канікули до своїх батьків. 24 лютого, близько п’ятої ранку, я прокинулась від звуків вибухів. Тоді я думала, що мені це просто здалося. Але коли я зайшла в інтернет і побачила звернення президента росії, що він розпочав "спеціальну військову операцію", я зрозуміла, що розпочалася повномасштабна війна.

Згодом мені зателефонував мій хлопець. Він військовий, і на той момент він перебував в Маріуполі. Мені було дуже страшно. Я плакала, коли з ним розмовляла. Я дуже за нього хвилювалася. Але він сказав: "Все буде добре і я поруч, ми з усім справимося". На той момент ми не знали, що на нас чекає далі.

Декілька днів ми (ред. очевидно, Анастасія та її сім’я) допомагали українським військовим. Ми готували для них їжу. Приносили продукти разом з іншими мешканцями міста.

Свій День народження 28 лютого я зустрічала в підвалі. Була одягнена в теплу куртку, декілька теплих кофт та штанів. Свій День народження так я зустрічала саме через те, що в ніч з 27 на 28 лютого росія вперше обстріляла місто Ізюм. І обстріляла росія не військові об’єкти, як вони заявляли. Вони обстріляли будинок з мирними мешканцями, які спали і обстріляли супермаркет. З того моменту, з 28 лютого, обстріли не припинялися жодного разу.

На наступний день у нас зникло опалення. Це було 1 березня. На вулиці було дуже холодно і в будинку теж. Ми мали змогу опалювати будинок невеличким каміном, який непристосований для постійного обігріву і в цілому для обігріву. Це був просто декоративний камін.

Не дивлячись на те, що ми топили камін в будинку все одно було дуже холодно.

Коли було окуповано частину міста, ми могли чути, як росіяни випускають снаряд та як він падає на частину міста, де стояли українські військові. Стріляли дуже багато. У будь-який момент міг розпочатися обстріл і потрібно було бігти до підвалу. Проте навіть похід у підвал міг бути останнім. Одна родина під час обстрілу переходила з будинку в сховище, але, на жаль, вони не встигли. Уся родина загинула. Залишився живий лише хлопчик чотирьох років.

Фото з Twitter: Defense of Ukraine

Свій день я проживала в жахливому інформаційному страху. А перед тим, як лягати спати, я запитувала сама у себе: "Я прокинусь завтра? У мене настане завтра?" Відповідь лише була зранку, коли я прокидалася і казала: "О, так. Дякую, я жива".

Згодом місцеві жителі знайшли пункт з мобільним зв’язком. Проте він був дуже і дуже поганий. Постійно переривався зв’язок і було дуже погано чути. Саме тоді я й дізналася, що мій хлопець знаходиться в місті Маріуполь під постійними обстрілами. В місті, яке практично оточили. У той момент я відчула нестерпний біль, від якого хотілося кричати на весь світ.

Ізюм в повній окупації

Коли російські військові повністю окупували місто, вони їздили по вулицям технікою, заходили в кожний будинок і щось перевіряли. Я була змушена ховатися. Ховатися у своїй країні, у своєму будинку, бо після звірств у Бучі та Ірпені було дуже страшно. Я ховалася в дивані. Чому? Щоб просто жити.

Ліки закінчувалися. В лікарні російські військові дозволяли давати по п’ять пігулок на людину, а мої бабуся з дідусем приймають певні ліки два рази на добу. Тобто цих п’яти пігулок їм би вистачило на два з половиною дні. Що далі?

Росіяни обстрілювали будинки. Один зі снарядів впав на двір моєї бабусі. Вона дивом залишилася живою. Ще один снаряд впав навпроти нашого дому і уламком скла мені травмувало ногу. На неї наклали чотири шви. Тепер на моїй нозі назавжди залишиться слід від російських військових.

Відео від коханого

Через деякий час мені вдалося зайти в інтернет. Зайшовши, я побачила, що мій хлопець надіслав мені відео. Я його завантажувала три дні, бо не було інтернету взагалі. На тому відео він говорив, що Маріуполь повністю оточили і що він знаходиться на "Азовсталі", що вони хочуть їсти і пити. А цього всього немає. Вони втрачали свідомість просто від голоду. У них було безсилля, але вони продовжували. Продовжували боронити нас. Продовжували боротися.

Саме завдяки їм ми зараз живі. Вони не терористи - вони герої. Бо вони тримали на собі ворога, який в декілька разів був сильнішим і більшим на той час. Вони ціною власного життя захищали кожного з нас. "Азовсталь" витримувала щоденно понад 30 авіабомб і постійні обстріли.

Ще трохи згодом я дізналася, що мій хлопець у полоні. Що міжнародний комітет Червоного Хреста гарантував їм збереження життя та подальший обмін. Коли я дізналася про полон, я не знала, що робити далі. Я розуміла, що полон (ред. російський) - це катування, тортури, знущання. Розуміла це, бо в нашому місті забирали чоловіків і били, допитували током. Деяких повертали взагалі ледве живими.

Від цих новин я до сьогоднішнього дня відчуваю себе спустошеною. Я постійно себе запитую, як справи у мого хлопця, що він їсть, як спить, як йому допомогти. Відповідей нема ні на що.

Виїзд з Ізюму

Мені вдалося виїхати після п’ятимісячного пекла окупації. Після п’яти місяців безперервної стрільби та страху. Після п’яти місяців "руського миру". На той момент, коли я виїжджала, можна було це зробити за допомогою українського Червоного Хреста. Коли я опинилась на підконтрольній Україні території, я просто почала плакати. Я не хотіла цього робити, але сльози лилися самі по собі. Я просто стояла мовчки і плакала. Їм (ред. росіянам) немає пробачення.

Коханий у полоні

Зараз я маю змогу переглядати відео з Маріуполя та Азовсталі, де знаходився мій хлопець. Це неможливо дивитися без сліз. Також я його бачила на відео, яке викладали росіяни з полону. Він худий, побитий та травмований. Росіяни не дотримуються жодних правил, жодних цінностей, жодних домовленостей.

З 24 квітня я взагалі не маю ніякої інформації про свого хлопця. В якому він стані, я можу лише здогадуватися. За весь час полону ні йому, ні ішим українським військовим не давали жодного разу подзвонити рідним. Українські захисники знаходяться в полоні вже чотири місяці. Жодної інформації. Жодних дій і гарантій збереження їх життя.

Ми кричимо, кричимо не весь світ: "Допоможіть! Допоможіть звільнити з полону наших захисників. Проверніть їх родинам живими".

У вас, мабуть, виникне питання: як я досі тримаюся, що мені допомагає? Колись мій хлопець подарував мені ляльку. Її звуть Аліса. Коли мені було страшно та важко, я її обіймала і уявляла, що обіймаю свого хлопця. Але я хочу дійсно обіймати свого хлопця. Бути з ним поруч. Тримати його за руку та в решті-решт сказати за всі ці місяці війни: "Я люблю тебе". Ці найпростіші три слова, як виявилося, так важко сказати зараз - в наш вік технологій. Просто не віриться.

Світ, благаю, почуй мене. Допоможи повернути наших захисників "Азовсталі" та Маріупольського гарнізону додому живими. Вони необхідні нам. Я вірю, що сьогодні є всі необхідні інструменти для цього. На міжнародному рівні тим паче.

Саме тому досить складно повірити в те, чому не можна виконати за допомогою міжнародних організацій гарантії щодо життя та здоров’я військовополонених. Чому міжнародні організації уникають виконання своїх прямих обов’язків? Невже не зрозуміло, що тепер відповідальність за життя та здоров’я військовополонених на плечах цих гарантій. І що кров вбитих в Оленівці також на їхніх руках".

Зазначимо, що у середу, 21 вересня, з російського полону повернулися 215 захисників України. Серед них 108 бійців полку "Азов". На жаль, коханий Анастасії, як і багато інших українських воїнів, залишаються у російському полоні.